25 липня 1936 року стало знаковою датою в історії української археології. Саме цього дня експедиція під керівництвом видатного українського археолога Ярослава Пастернака (1892-1969) в Крилосі віднайшла фундаменти величного Успенського собору – головного храму Галицького князівства XII століття. Це відкриття не лише розв’язало багаторічну наукову проблему щодо місця розташування княжого кафедрального собору, а й остаточно підтвердило локалізацію княжого дитинця – однієї з наймогутніших столиць давньоруських князівств.
Приступаючи до вивчення княжого дитинця в Крилосі, Ярослав Пастернак попередньо опрацював літописні джерела, зокрема Київський літопис за Іпатіївським списком. Саме там описано подію 1152-початку 1153 рр. коли при дворі галицького князя Володимирка Володаревича (бл. 1104-1152/53) перебував посол київського правителя Ізяслава Мстиславича (бл. 1097/1154) боярин Петро Бориславич (? – після 1170) який вів переговори щодо «погоринських земель».
Не менш важливою є літописна згадка про галицьку катедру 1187 р. в якій поховали князя Ярослава Володимирковича (бл. 1134-1187), прозваного в «Слові о полку Ігоревім» «Осмомислом»: «Того ж року переставився галицький князь Ярослав, син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці».
Також, за літописними даними згадується і перший галицький єпископ Косма (? – після 1165).
Важливі відомості про Богородичний кафедральний собор містить Галицько-Волинський літопис, який засвідчує його виняткову роль у політичному та церковному житті Галицької землі. Літопис подає собор як місце розташування княжого столу, де відбувалося утвердження влади місцевих правителів. Восени 1211 р. бояри володимирські й галицькі посадили Данила Романовича у церкві святої Богородиці. Зокрема, під 1238 роком повідомляється про повернення до Галича князя Данила Романовича(1201-1264): «І Данило увійшов у город свій, і прийшов до святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою», чим підкреслював законність успадкування княжої влади.
Ще одне важливе свідчення про Богородичний кафедральний собор міститься в Галицько-Волинському літописі під 1221 роком. У ньому розповідається, що під час перебування в Галичі угорського королевича Коломана (1208-1241) та Соломеї (1211/12-1268), які утримували місто, очікуючи наступу князя Мстислава Мстиславовича (бл. 1180-1228)., угорські війська перетворили головну святиню Пречистої Владичиці Богородиці на укріплений оборонний пункт. Літописець із осудом зазначає, що Коломан «створив укріплення на церкві Пречистої Владичиці нашої Богородиці». Продовжуючи розповідь, автор надає події релігійного змісту, зауважуючи, що Богородиця, «не стерпівши осквернення храму свого», віддала Коломана в руки Мстислава Мстиславовича. Ця звістка не лише засвідчує важливе оборонне значення кафедрального собору, а й відображає його винятковий сакральний статус у свідомості сучасників.
Остання літописна згадка про Галицький Успенський кафедральний собор датується 1254 роком. Вона пов’язана з невдалою спробою князя Ізяслава Володимировича (бл. 1187-після 1254) оволодіти Галицькою землею. У контексті цих подій Галицько-Волинський літопис знову згадує Успенський собор, що засвідчує його незмінне значення як головної святині та одного з ключових осередків політичного життя Галича.