У 1958 році на околиці села Сапогів було випадково здійснено одне з найдивовижніших відкриттів галицької археології. Учениця місцевої школи Марія Лепецька знайшла невеликий литий бронзовий водолій у вигляді грифона. Висота знахідки становила 10,5 см, а вага — близько 400 грамів.
Водолії у формі грифонів, кентаврів, драконів, сиринів та інших фантастичних істот, а також кінних лицарів, людських голів, левів і турів були поширені у середньовіччі як у цивільному, так і в церковному побуті. Територія їхніх знахідок простягалася від Кавказу до Норвегії, а також від Сибіру до Франції.
Один із найвідоміших дослідників культури та мистецтва княжої Русі, Г. Вагнер, відзначав, що галицька знахідка має дуже мало спільного з типовими середньовічними водоліями, які зображували грифонів. Водночас у середньовічному Галичі образ грифона був добре відомий: його зображали на керамічних плитках, виявлених під час археологічних розкопок.
Мотив грифона був популярним і у володимиро-суздальському мистецтві XII – початку XIII століття. Проте галицький грифоноподібний водолій не слід ототожнювати ані з володимиро-суздальськими зразками, ані з галицькими грифонами на керамічних плитках. Грифони фасадної пластики Володимиро-Суздальської землі належали до орлиноголового типу, який сформувався на північній периферії давньосхідного та класичного світу — у Грузії, Болгарії та частково у Візантії.
До цього ж типу належали й грифони на галицьких полив’яних плитках, хоча й вони мали власні локальні особливості. Водночас галицький водолій неможливо назвати й левиноголовим, адже подібні зображення в давньоруському мистецтві були надзвичайно рідкісними.
Науковець Г. Вагнер дійшов висновку, що галицький бронзовий водолій найбільш подібний до собако-сенмурва — образу, популярного в іранській міфології. Для сенмурва характерна собакоподібна голова з розкритою пащею, дві витягнуті вперед лапи, пташиний тулуб і загнутий догори хвіст.
Історичне формування образу сенмурва пройшло схожий шлях із розвитком левиноподібного грифона. У пристосуванні цього образу до функції водолія можна побачити збереження давнього міфологічного пласту, де сенмурв — носій доброго начала — був пов’язаний із благотворною стихією води.
Прикметно, що на одному з дагестанських водоліїв у вигляді птаха також зображено сенмурва, хоч і в дуже стилізованій формі. Дагестан, як відомо, був значним центром виготовлення бронзових водоліїв, які за художніми особливостями наближалися до творів іранської металопластики.
Мистецтвознавець Г. Вагнер також робить висновок, що галицький водолій був відлитий у тій самій ливарній формі, що й водолій із Баварського національного музею. На його думку, ідея поєднання функції водолія з образом сенмурва народилася десь на Сході й згодом була передана Заходу.
Вчений вважав їхньою батьківщиною Придунайську область, де, ймовірно, функціонував мистецький центр із виготовлення бронзових водоліїв. Галицько-Волинські землі розташовувалися неподалік від цього центру, а в княжому Галичі у XII столітті бронзоливарне виробництво переживало справжній розквіт.
Бронзовий водолій слід розглядати як важливий елемент побуту княжого Галича. Його невелика місткість не заважала використовувати його як у церковному житті — для омивання рук священика під час Святої Літургії, — так і в світському побуті, де князь міг омивати руки під час урочистих церемоній.
Знахідку із Сапогова датують XII–XIII століттями. На сьогодні бронзовий водолій зберігається в Івано-Франківський краєзнавчий музей.